ПАМ’ЯТІ ІВАНА ДМИТРОВИЧА БРОДЮКА

В пам'ять дорогому вчителю і класному керівнику…

Не чує учитель останній дзвінок.

йому не цікаві знання.

його не чекає ніхто на урок

як досі було щодня.

Усе перейде у минулий час,

і вже не поверне сюди,

і вперше сьогодні лишає він клас,

щоб завтра піти назавжди.

І ніби удалині

у поминальні дні

за синім-синім туманом

лунають веселі пісні.

Дорога його проста,

швидко летять літа

і в білім тумані розтане

весела шкільна суєта.

Хтось може заплаче йому навздогін.

Усіх научити не міг, що плакати марно,

що має він найкращу з людських доріг.

Хай неуки мудрі його простять.

Дорога чекає така,

що неможливо вернутись назад

Де кінчився шлях наш земний

– занадто земля ще тяжка.

І ляжемо всі на дні у темній глибині,

і карта на небі ляже комусь доспівати пісні.

Дорога у нас проста, швидко летять літа.

У класнім журналі розкаже

про нього сторінка пуста.

Випускники 1995 року

Шкільні будні

Відвідування відкритих уроків у колег

Відкритий урок для колег Колочавського МО

День довкілля 2016 рік

Зустріч випускників 1995 року

Пам’ятаємо…

«…Щоб не жаліти за прожитим…»

Здається, завмерла круговерть шкільного життя… Зупинилося палке, любляче й щире серце великого педагога, щирої людини, Івана Дмитровича Бродюка.

З великим болем душі сприйняв трагічну звістку про смерть цієї поважної людини кожен учитель, учень не тільки школи, якій він віддав своє життя, але й сусід, знайомий чи просто житель села, району.

Зупинилося серце – зупинилося життя.., яке так любив і цінував Іван Дмитрович. Скільком учням він подарував частиночку себе, скількох виховав педагогів, лікарів, просто людей з щирим серцем і відкритою душею!

Він щоденно поспішав до школи, ділився своєю майстерністю, уміннями й знаннями. Тут ще кожна сходинка пам’ятає його кроки, якими піднімався, не жалкуючи сил, щоб вести дітей тільки вгору, не залишаючи внизу нікого.Кожний куточок класних кімнат ще чує голос невтомного вчителя, який віддавав серце дітям і своїм вогником любові запалював душі дітей, колег знаннями, професіоналізмом. Запалив, а сам зовсім тихо й непомітно пішов у безкінечну вічність.

На жаль, у цьому недосконалому світі ми втрачаємо дорогих, світлих і близьких для нас людей. У душі Івана Дмитровича жили найкращі помисли, свята любов, надії і неповторний світ. Він жив і працював так, щоб світло донести людям. Він сяяв для всіх зорею й відкривав нові світи, ніс людям серце на долоні, вірив у правду й доброту. Що відчував, те й дарував оточуючим…

Віддаючи себе сповна, він став учителем-легендою й пішов за межу. За оту незнану, нікому невідому межу, з-поза якої не повертаються… Яким збереже Івана Дмитровича наша Пам’ять?.. У кожного він свій. Глибокий аналітик, твердий у переконаннях. Мрійник, романтик і реаліст. Ним вписані красиво й велично, гідно й навіки золоті сторінки життєвої й освітянської мудрості.

УЧИТЕЛЮ
Мій любий учителю, ти вчив мене
І вів у край незвіданий і сповнений краси.
Ти дав мені, що міг, вогонь той не зітлів,
Що був розпалений у серденьку тобою.

За руку взяв і вивів в дивний світ,
В країну знань і незбагненних мрій.
„Дивись!” – сказав і розгорнув ту долю –
Сторінки книжки чарівні...

Нема кінця і краю захопленням душі
,Дитячим сподіванням, надіям, вірі і красі.
Тож розпали вогонь сильніш, залиш
Глибокий світ пізнань і вдячність невимовну.

Мій любий вчителю, ти тільки знай:
Любов до тебе житиме завжди,
У будь-яку годину, будь-де ти пам’ятай:
Закладений тобою скарб в нас житиме віки.

Спіть спокійно, Учителю вчителів. Вам немає й не буде кінця. Ви вічні, вчителю, у вдячній Пам’яті учнів, колег! Прощайте, Учителю… Пробачте, Учителю… Пухом земля Вам!

Ваші учні…

ПАМ’ЯТІ ІВАНА ДМИТРОВИЧА

Життя сучасне нам диктує:

Ти поспішай, наздоганяй…

І біжимо в цій суєті

Й не помічаємо, що ми не ті,

Якими були позавчора, вчора:

Пожирає силу час-потвора,

І підганяє знов життя:

Ти що присів? Устань – не стій!

Ти зупинятися не смій!

Хтось знов встає, летить…

Хтось бігти вже не має сил –

Чвалає, плентає, стає…

Падає там, де вже не слизько,

Бо фініш - поряд, фініш – близько.

І ВІН, наш Іван Дмитрович,

Добіг, щоб зупинитися навічно…

Впала на голови звістка трагічна.

Не віриться. Але його нема…

В грудях - тривога лиш німа

І пам'ять - вічний сторож наш,

В минуле повертає нас…

Як в математичний світ

Поринув ВІН з дитячих літ,

А потім сіяв в головах дітей

Розумні зерна, добрі, вічні.

І були в НЬОГО вдячні учні…

Все ніби вчора це було –

Сьогодні – тільки спомин:

Вітром часу все змело.

Думки рояться раз у раз:

ВІН ніколи вже не зайде в клас,

Ніколи!

Цікавих на педраді не висуне ідей,

Не сваритиме непослухів-дітей

Ніколи !

Не розсмішить дотепним словом,

Не почує вже ніхто його «приколи»

Ніколи !

Бо шкільний не переступить ВІН поріг

Ніколи !!!

Квіти йому тепер падуть до ніг

Востаннє !

Не шкільний дзвінок прощальний ,

А дзвін – церковний, поминальний –

Провів ЙОГО в останню путь…